Вечірнє небо із зимовою казкою, що за вікном, пробуджує душу і спонукає до роздумів...

На небі, наче діаманти, зорі,

А землю вкрив сріблястий сніг,

Все потопа в морознім морі

Й не чути навіть часу біг.

В таку хвилину залишаюсь 

З собою я насамоті,

Шукаю відповідь у чаї 

На всі питання не прості.

Чому життя таке бурхливе?

Всі люди стали, мов чужі!

І рідко вчуєш вже "Добридень!"

У цій погоні й метушні.

Усі не йдуть, біжать галопом,

Без цілі їхнє йде життя.

І зносить їх думок потоком

У хаос й вічне забуття.

Не рідко у шаленім ритмі

Вже не один спіткнувся й впав.

І серед тіней непомітних

Ніхто руки їм не подав...