Наша школа

Історико-географічний нарис села Сатиїв

1. Сатиїв: із глибини віків…

По обидві сторони мальовничої річки Стубли, на горбистому плато з родючими ґрунтами, розташоване одне із старовинних сіл – Сатиїв. Посередині села проходить шосе, що сполучає Рівне і Млинів. На правому березі річки Стубли, на південний схід від Сатиєва, розташовані стародавні села Жорнів і Олибів. На лівому березі річки і на південному заході від Сатиєва розташоване село Дядьковичі, що входить до Сатиївської сільської Ради.

Рослинний і тваринний світ навколишньої місцевості надзвичайно багатий. На полях і в лісах водяться зайці, лисиці, зустрічаються куниці, білки, косулі. В річці Стублі є ондатри, видри, бобри. Із птахів – куріпки, на луках річкові чайки, дикі качки. Водяться сороки, ворони, синиці, ластівки, солов’ї, жайворонки та багато інших. За два кілометри від Сатиєва розташований ліс, в якому ростуть такі породи дерев: дуб, граб, берези, осика, берест, ясен, клен, черешні. З чагарників ростуть: ліщина, терен, лоза. На луках переважає осока, валеріанка, м’ята перцева. В лісах і чагарниках ростуть білі гриби, опеньки, підберезники, маслюки, лисички, підосичники. Із ягід ростуть суниця, ожина, малина. На тварин полюють окремі мисливці-любителі. Рослини використовуються людьми в господарській діяльності. На території даних сіл із корисних копалин є глина, крейда, торф, будівельний камінь в с. Жорнів.

Назва Сатиїв унікальна. Вчені вважають, що в ній прихована ще не виявлена особова назва Сатий (Сатій) чи скорочене староруське двочленне ім’я Сетислав, де перший компонент міг би зіставлятись із давнім «сети» у значенні «сіяти» чи «сетувати» – «сумувати, оплакувати». Тоді в комплексі старовинне ім’я мало виражати ідею – «хай приносить славу» (тобто «хай буде славний, нехай робить добро») чи «страждальник слави». У такому випадку маємо справу з дуже давнім іменем людини, яке породило назву поселення, започаткованого десь на рубежі ХІІІ – ХІV століть.

Історія Сатиєва сягає в далеке минуле. Поблизу сіл Сатиєва, Дядьковичі, Жорнова, Олибова археологами виявлено шість поселень: доби неоліту, міді, ранньої бронзи та давньоруське городище. У 1962 році археологами виявлено на лівому березі річки Стубли над яром навпроти села Сатиїв поселення стжижовської культури та на високому правому березі річки в урочищі Парк – сліди давньоруського селища.

Найдавнішими жителями на цій території були східні слов’яни, які займалися переважно землеробством, скотарством, рибальством і мисливством, про що свідчать археологічні знахідки: кам’яні серпи, сокири, долота, наконечники списів та стріли.

Перша письмова згадка про Сатиїв датується 1465 роком. Тоді вже й існувало прізвище від назви села Сатиївський: «А при том был пан Дениско Мукосеевский в княгини Сатыевское». Акт архіву Сангушків 1522 року повідомляє, що майно Сатиїв з присілками Перемилівкою, Жорнівкою, Олибовом і Дядьковичами відходить до Острозьких. Маєток Сатиїв спочатку входив до складу Острозької ординації (неподільна власність князів Острозьких, що передавалась у спадок).

У 1538 році Беата Острозька викликається до суду з приводу спірного вирішення долі Сатиєва. Подібне міститься у скарзі 1539 року про «имение Сатыев». Село Сатиїв, як маєток королеви Бони, згадується в актах від 1545 року, – в опису майна Луцького замку – в наведеному в ньому реєстрі нових мит, що були «при королеві польському Олександрі», де, між іншим, сказано: «в Сатыеве ея милости королевы (Боны) Мышка берет по грошу»; нижче в тому ж опису постановлено: «В Сатыеве Мышке ничего не брать (як мито)».

Потім Сатиїв згадується дуже часто, як поселення, де розгорталися численні події. Так скарга княгині Беаті Острозької від 20 липня 1561 року доносить, що з села Сатиїв слуги Київського воєводи Костянтина Острозького викрали худобу, побивши її пастухів, які потім пропали безвісти, пограбували й арештували боярина Беати Острозької. Акт від 24 лютого 1562 року містить скаргу «подскарбиной земской» Феодори Богушової, «урожд. Сангушковны» на сатиївського урядника, який разом із селянами княгині Беати Острозької напав на двір Феодори Богушової в маєтку Жуковському, про нанесення побоїв і ран її селянам і пограбуванні їх майна. Ще Сатиїв, як маєток тої ж княгині, згадується в акті від 20 березня 1565 року, – в скарзі слуги князя Костянтина Острозького Якуба Кореневського на сатиївського урядника княгині Беати Острозької Яна Дубрявського про «наезд» на село «Иванковцы», побої і грабежі. Ще він згадується в акті від 12 грудня 1564 року, – в скарзі посла кримського хана Хурмурзи на сатиївського урядника Думбровського (Дубрявського?), який побив і пограбував у посольстві татар.

Ще у 1522 році в Сатиєві був побудований великий замок, який входив до цілої системи укріплених міст, створених Костянтином Івановичем Острозьким у його володіннях на південному сході Волині, що повинні були протистояти руйнівним татарський нападам і від якого залишилися до кінця ХІХ століття вали з чотирма бастіонами.

На Сатиїв неодноразово нападали татарські та турецькі орди, завдаючи страждань населенню. Про їх напади свідчать кургани, які знаходяться на околицях сіл Сатиїв, Дядьковичі, Жорнів.

У 1583 році село було відписане князем Іллиюєм Острозьким своїй жінці Беаті Костелецькій (матері Гальшки Острозької). В акті від 10 грудня 1606 року читаємо донесення возного генерального Воєводства Волинського, шляхетного Яна Рудзевського про те, що він, збираючи відомості відносно долі «беглых слуг» пана Войтеха Кгешковського, виявив і схопив «в селе Сатыеве» (маєтності княгині Анни Острозької, «урожд. Костчанки з Стембурку»), на греблі «Дядковской» одного з них – Павла Ложківського, якого засудили до смертної кари через повішення («заслужил горло дать»).

У 1618 році при поділі між князями Острозькими село припадає князю Янушу Острозькому, який був тоді каштеляном Краківським.

З 1648 по 1654 роки Україна була охоплена полум’ям Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Відомо, що в Сатиєві і навколишніх селах було створено загони повстанців, які вели боротьбу з польськими магнатами. За Кольбушівською угодою 7 грудня 1753 р. Сатиїв разом із Дубно і ще 70 селами (так званий «Дубенський ключ») переходив від останнього острозького ордината князя Януша Сангушко, надвірного маршала Великого князівства Литовського, до князя Олександра Чарторийського, а пізніше до князя Любомирського, підстолія коронного. Якийсь час село належало старовіру Лашкову. На межі ХVІІІ – ХІХ століть маєток Сатиїв був власністю Фелікса Гулевича-Воютинського, луцького підкоморія. Пізніше маєток перейшов до Антонія Кароль Мйончинського (Міончинського).

У 1801 році два архітектора з Дубна Міхал Мюлер та Міхал Шостаковський збудували в Сатиєві палац в стилі класицизму, який, на жаль, до нашого часу не зберігся. Це була пишна споруда з високим дахом. Середню частину підтримував портик, складений з шести колон, які тримали трикутний щит із зображенням герба власників. В середині палацу знаходився салон, оздоблений візерунковим паркетом та мурованим каміном.

Протягом століть населення боролося за скасування кріпосного права. Однак після реформи 1861 року землею володіли польські поміщики, а селяни за мізерну помісячну плату працювали в них наймитами. Жили в злиденних хатинах, де панував голод і холод. На даній території були цілий ряд поміщицьких економій.

Відомо, що населення цих населених пунктів приймало участь у революційних подіях 1905 – 1907 років. Селяни вимагали поділу поміщицьких земель.

Матеріали початку ХХ століття сповіщають про Новий і Старий Сатиїв. За переписом населення 1911 року в селі було 800 жителів, однокласова школа, акцизний уряд, одна крамниця, одна гуральня.

До 1908 року села Сатиїв, Дядьковичі і Михайлівка були володіннями графа Міончинського (Мйончинського), якому належало 2600 га. Володіння графа перейшло в користування пана Юзефа Богуша. Землями села Олибів володів граф Скожевський. За іншими даними в 1915 році Антоній Мйончинський продав маєток Юзефові Богушові, останньому власникові, разом із родинними пам’ятками. Серед них знаходилась група родинних портретів. Всього їх було біля сорока, з них три – художника Лампі, один – Юзефа Грассі та два – Юзефа Рейхана. Крім портретів в палаці знаходилось біля 60 картин різної тематики. Із іноземних шкіл були представлені роботи: Карачі «Святий Себастіан», Анжеліки Кауфман «Ахіллес після вбивства Гектора», Джованно Тьєпаго «Падіння Соганока» та багато інших.

Великою цінністю Сатиївських колекцій був також «Золотий сервіз» і срібло, декороване гербами, роботи ґданського майстра. Почесне місці займали дві срібні булави: одна – оздоблена сапфірами, інша – гранатами. Остання після Другої світової війни потрапила до Народного музею у Варшаві. Крім того, в Сатиєві були ще два фламандські гобелени.

Найбільша частина колекцій Сатиєва була вивезена до Львова. Бібліотеку тимчасово розмістили в замку Радзівілів в Олиці, а частина меблів та порцеляни – у млинівському палаці Ходкевичів. Все це в роки Першої світової війни було знищено.

Під час революції 1917 року селяни поділили між собою землі поміщика. Активними учасниками революційних подій були жителі с. Сатиїв і Олибова Коптюх Петро, Кулик Петро, Денисюк Юхим, Оніж Ярмол, Терещук, Кушнірук та ін. Радянську владу проголошено в січні 1918 року. Але з 1918 по 1919 роки населені пункти були окуповані австро-німецькими військами. Відновлення радянської влади було перервано вторгненням польських військ у 1920 році. Період панування Польщі на землях Західної України, в тому числі в селах Сатиїв, Олибів, Жорнів і Дядьковичі – це час темряви, нужди, переслідувань і безправ’я українського народу. За часи панування Польщі в Сатиєві і Жорнові були початкові школи, в яких працювало по одному вчителю. Навчання проводилося польською мовою. Вкрай поганим було медичне обслуговування населення, адже жодного медичного пункту на даній території не було, так само і закладів культури.

На фронтах Великої Вітчизняної війни билися з ворогом 109 чоловік, загинуло 51. За бойову доблесть 58 жителів були нагороджені орденами й медалями. У селі споруджений пам’ятник воїнам-визволителям та односельцям, які полягли в боротьбі з фашистами.

За даними 1973 року с. Сатиїв – центр сільської Ради. Дворів – 296, населення – 902 чоловіка. Сільраді підпорядковувались села Дядьковичі, Жорнів, Маяки, Олибів. У Сатиєві була розташована центральна садиба колгоспу «Зоря комунізму». За господарством закріплено 4164 га землі, в т. ч. 2 546 га орної. Головний напрям – зерно-бурякове рільництво та м’ясо-молочне тваринництво. З допоміжних промислів були млин, пилорама, кам’яний кар’єр. У селі знаходилась середня школа (310 учнів, 27 вчителів), будинок культури, бібліотека.

Нині село нараховує 250 дворів та 735 жителів. На території села діє Сатиївська загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів, лікарська амбулаторія загальної практичної сімейної медицини, бібліотека, будинок культури, фермерське господарство «Бескиди» (голова О. Бескид), «Троянда» та «Азор» (голова М. Стасюк та його син Олег), підприємство М. Мируна, 5 торгових точок, майстерня з ремонту одягу, відділення поштового зв’язку, коптильний цех ТзОВ «Рівнепродукт», ставки.